Про дім та Еріка Саті

Музичний епіграф
Ерік Саті, Гноссієни
Для того, щоб зрозуміти авангардові напрямки музики ХХ століття, потрібно зрозуміти філософію музики Джона Кейджа, а
для того, щоби зрозуміти Кейджа, потрібно зрозуміти Еріка Сати.
Завдяки Саті, я вперше за довгі роки повернулась до дому. Його музика не була для мене новою. Чую його вперше, але таке враження що він вже був, просто я нарешті до нього повернулась, віднайшла, пригадала. Воно й не дивно, чому Саті був для мене як батьком, адже в ньому черпав натхнення мільтінструменталіст Ян Тірсен. І це відчуття дому було не безпідставне. Це не була музика Тірсена, казкова, тонка, ненав’язлива … Це були його витоки, витонченіші і ще менш претензійні, але разом з тим глибокі, дуже глибокі ноти…
Музика Саті межує на кордоні гарного смаку і несмаку. Ще трохи і він переступить цю межу. Але він не переступає. Це останній воїн старого покоління інструменту і герої нової авангарди. Це був початок музики, яка прагнула не всеохопності, як Вагнерівські опери, які вже розпирало від звуку, або симфонічні концерти початку ХХ століття, які налічували до 1000 виконавців. Він від цього відрікся. Хворобливість і декаданс музики Саті є всюди, навіть в назвах його композицій: Гноссиени, Пастка медузи, Меса для бідних, Сушені ембріони.
Його музику називають кав’ярняною, легкою, безпретензійною.  Я б її швидше окреслила як хворобливу, слабку, меланхолійну та іронічну. Вона схиляє до роздумів  про бідних, про багатих, про життя, про сенс, про себе. Вдячна Саті за дім, до якого він мене повернув, показав дорогу.
Джон Кейдж в своєму ессе «W obronie Erika Satie» визнає, що композиції Саті в цілому досіть навіть банальні. Але форма організації звуку, яку шукав Саті, була геніальною. Можна навіть сказати, що завдяки Саті ми знаємо, що таке тиша. Бетховен писав музику, керуючись правилами гармонії, пишучи звук за звуком. Натомість Саті створював не гармонію, а музичну структуру. Для нього важливою була не наступна нота, а тривалість певної фази, її часовий простір і повторення. Компонуючи фази, він шукав простору для музики, він шукав тиші. У 1952 році, публіці буде представлений знаменитий твір тиші і звуків «4’ 33». Перший твір, в якому буде точно окреслений час  тривання композиції на концерті.

З минулого: Кіотарі

Власне, добрий час, щоб почати думати про літо. Минуле літо було чудове і повчальне одночасно. На робочому столі з того часу завис документ, початок оповідання, якому, мабуть, не судилося закінчення, або закінчення його ще не настало. Робоча назва "Нот онлі ебаут секс".
Нот онлі ебаут секс

Цигарки і презервативи продають автомати. Кидаєш європейські монети, а він випльовує тобі дешеві цигарки. Насправді не дуже й то дешеві, але принаймні найдешевші в цьому автоматі. Те саме і з презервативами... Коли йдеш вулицею вночі, якось приємно бачити ці місцеві світила занедбаних сільських курортів, бо вони єдині можуть тобі щось дати, продати, віддати. Люблю автоматизоване суспільство, в якому ніхто не дивиться на тебе запитальним поглядом, коли замовляєш Вінстон Синій або Кент з Ментолом.

Зі смітників вистрибують коти. Перестала виносити сміття ввечері, бо ж це заважає котячій трапезі, цим злодюжкам, які кублами збираються біля зелених ящиків на колесах. А коли проходиш повз, натрапляєш на агресивні погляди тих злодіїв, які ладні роздерти тебе при першій ліпшій нагоді. Грецькі коти не сприймають людей, як братів своїх більших, а тільки як конкурентів, які можуть відібрати в нього свіжі помиї. Дуже багато котів. І тут, в омріяній Греції, коти справді ходять самі по собі. Мають свої точки, правила, знайомства. Коти – це грецька мафія, яка примушує тремтіти весь місцевий люд. Якщо йдеш ввечері, раджу оминати цих створінь і намагатися не дивитися їм в очі, бо ніколи не знаєш, що там відбувається, в їхньому котячому розумі.

Спекотно. Занадто спекотно для чоловіків. Тому вони – греки, албанці, турки – такі гарячі всередині і вночі. Спітнілі струмені стікають по небритих тілах. Під вечір все смердить потом і спермою, яка чекає на вивільнення ночами. А серед білого дня в чоловіків встають їхні мікрофони. Від слів, від уяви, від ненавмисних дотиків. Занадто спекотно, для того щоб думати і для того, щоб займатися сексом. В сплетінні тіл є своя краса, але коли на вулиці за сорок, шукаєш холодної стіни...


І тут оповідь уривається. Можливо ще буде час і місце, щоб її продовжити, а можливо й ні. Жанженевські повії часами надходять і до цих країв. Тому чекаємо літа.

Bohema, Grand Palais, Paryż. 26 września 2012 – 14 stycznia 2013

Bohemia was at once place of myth and a state of mind
Richard Dorment

473px-Liszt_(Lehmann_portrait)

Najpotężniejszy mit XX wieku znalazł swoje wcielenie w wystawie „Bohema: od da Vinci do Picasso”, która odbywa się w Grand Palais w Paryżu. To nie jest historia wspólnoty artystycznej, ani nawet nie historia grupy etnicznej, są to raczej dzieje jednego mitu, istotą którego był pewien stan zmysłu, jednoczący ludzi, epoki, przestrzeni. Kuratorowi wystawy Sylvainowi Amicowi udało się uchwycić atmosferę tego niepoznanego kraju przeszłości, którego szuka w Paryżu nie tylko każdy podróżujący - przybysz, ale również zakorzeniony paryżanin.

Na wystawie są zebrane dzieła takich artystów jak Leonardo da Vinci, Georges de la Tour, Edgar Degas, Vincent van Gogh, Kees van Dongen, Pablo Picasso oraz innych cieszących się uznaniem mistrzów sztuki światowej. Lecz w tym przypadku ważne jest nie „co jest przedstawione?”tylko „jak to jest przedstawione?”. Kompozycja z jednej strony odzwierciedla historię nastawienia wspólnoty zachodnioeuropejskiej wobec Cyganów – frywolnych próżniaków i brudnych złodziejów. Ale to jest tylko preludium, ponieważ prawdziwą ideę „Bohemy” rozumiem dopiero przy wyjściu, gdy obejrzę inną część wystawowej przestrzeni. Na drugim piętrze widzę zupełnie inny, ale tak podobny do pierwszego świat cyganerii artystycznej – amoralny, nędzny, lekkomyślny, kolorowy. Zaczynam wędrówkę przez Legendy pracowni artystycznej, Mity Bohemy, Podeszwy wiatru, Cafe de Monmartre. To są nazwy zaledwie niektórych sal, które budują osobne opowieści o fantastycznym, tak upragnionym, ale jednocześnie tak nieosiągalnym świecie Bohemy.

Oni nigdy nie byli swoimi w tym świecie, dlatego musieli stworzyć swój własny. Nie mieli swojego domu, dlatego byli swobodni. Dzięki sztuce wolności osiągnęli wolność sztuki. W jakimś stopniu właśnie początek tej wystawy gwarantuje znaczenie jej końca: głodni włóczędzy, którzy znajdują się na najniższym szczeblu społecznym, na marginesie życia, pomimo tego jednak nadzwyczaj utalentowani, jaskrawi i żywi.

Pisząc takim językiem świadomie, próbuję przekazać ten poziom wrażliwości, na który oddziałuje wystawa „Bohema”. Po raz kolejny trafiam w pułapkę tego mitu: szukam zauroczenia światem sztuki bez reguł, ograniczeń, zysku. A znaczy potwierdzam moc głównego przesłania wystawy, które uchwycił w swojej recenzji brytyjski dziennikarz Richard Dorment – Bohema była zarazem miejscem mitu i stanem umysłu.
Obraz: Henri Lehmann. Portret Liszta.

Pro модераторів

Предісторія. Це вже Друга спроба написати цей пост, бо перша безсоромно була видалена ЖЖ. Тобто я трохи заведена, більш виважена і лаконічна.
Історія. За останні два тижні була на трьох зустрічах. Дві з них - фатальні. І виннні звісно ж у всьому модератори. Спробую їх негативний досвід трансформувати у позитивні тези для модераторів прийдешніх поколінь.
Перша зустріч: модератор і харизма. Присутність і відсутність харизми це річ абстрактна і випрацьовати її важко, але краще її мати, ніж не мати. На зустріч було запрошено 4 перекладача Бруно Шульча на різні мови (українська, англійська, китайська та їдиш). Проблемою модератора була навіть не стільки відсутність харизми (бо будь-якому молодому чоловікові важко сидіти біля Андруховича та й ще подати себе на рівних), а елементарне уявлення про те, як можна побудувати розмову і провести ланцюзок діалогу між цими особами. Схему "питання - відповідь по черзіі" можна зарахувати за спробу, але зустріч не на багато відрізнялася від уроку в школі. Важко вибудувати діалог між двома і більше учасниками зустрічі, але в цьому і полягає майстреність модератора, який в такому випадку мусить бути трохи диригентом цього не симфонічного, але оркестру.

Collapse )

Pro університет

800px-Raffael_058
Хто думає, що роль університету вчити і навчатися, той глибоко помиляється. Університет - це в першу чергу місце для зустрічі, місце пересікання маршрутів різних людей з різним символічним капіталом, досвідом, поглядом на життя і потягом до життя. Завдання університету - надавати платформу для таких зустрічей. Засоби університету - розмова людей, які мають спільний контекст (найчастіше, це список лектур), але різні траекторії мислення. Завдання викладача - не викладати, а вміти спровокувати і підтримати розмову. Семінар - це вміння слухати інших. Завдання студента - вміти говорити і мати що сказати. Невідомо, чи при таких умовах народиться істина і чи взагалі вона народжується, а не росте як гриби, наприклад. Але університет - це місце, куди хочеться йти і де хочеться бути, ментально, морально і фізично.

Pro самотність

"Краще бути самому, ніж в поганій компанії". Дякую одному френду на фейсі, котрий якось написав цю фразу у себе в статусі. Зараз я абсолютно сама. Самостійно вибрала свою самотність. Могла спуститися вниз, удавати що мені цікаво з "друзями" дивитися якесь голівудське кіно, яке я вже дивилася, і яке взагалі не варте перегляду. Могла удавати, що мені цікаво і що всі воні такі прикольні і взагалі як кльово, що ми зустрілися якось сьогодні на сходовій клітці. Але навіщо все це? Навіщо намагатися схопити крихти якогось соціального життя, якщо ти все одно розумієш - ти один. І тільки так, наодинці з самим собою ти усвідомлюєш всю холодну красу життя, яке закінчиться можливо раніше, ніж ти можеш собі уявити. Або навпаки буде тягнутися до нескінченності, поки ти сам не скажеш досить. Коли ми з науковим керівником розмовляли про дипломну роботу, він жалівся: "Писання наукової роботи - це абсолютно самотня праця". Чи таким чином він хотів попередити, щоб ми не розраховували на його допомогу. Чи він просто не зможе нам допомогти, тому що під час написання кожного наступного рядка ми самостійно повинні обрати одне з тисячі, а може з мільйона слів. І він говорив це з таким сумом в очах і з таким розумінням, що було очевидно - ці слова линуть не з голої теорії, а з плоті і крові людини, яка сидить навпроти, яка не одну ніч провела в самотній Праці.
Звичайно, на цю тему було написано багато книг. В самотності. І майже кожен з філософів намагався собі порадити з цією проблемою. В самотності. І можливо тільки в самотності кожен з цих філософів зміг собі порадити з цією проблемою. А можливо це і не проблема, а природіній стан кожної людини, яка народжується і помирає в самотності. Іноді намагається маніпулювати своїми станами, впевнюючи себе, що ось вона зараз тут, поряд неї купу людей, які її люблють, які на неї чекають, які ніколи не залишать її на одинці, але приходить час, і коли вона залишається сам на сам, вона залишається в самотності і тільки тоді усвідомлює, що це і є вона. Це і є Самотність.

Засвідчення: Познань

Зрозуміла, потрібно написати про цю подорож, бо це єдине засвідчення, що вона відбулася. Якесь дурне бажання засвідчити себе, засвідчити свою, хоча короткотривалу, але присутність в цьому світі (або хоча б в якомусь зі світів). 01/2012 - рік розпочався. Розпочався поїздкою до Познані. Що я знаю про це місто? Знаю, що там вчився колись один мій приятель з Бельгії. Він дуже полюбив це місто. Знаю, що засновник познанського культурознавства Єжи Кміта, відомий в польських колах філософ. Знаю, що там вчиться подруга з Білорусії, яка вже довгий час запрошує мене до Мінську. На цьому пункті й варто зупинитись. Не знаю міста, але знаю людей. Можливо заради цього й варто побачити місто. Принаймні такою була моя мотивація до подорожі. А далі "Шиша", "Жултий Балоннік". Гарна назва як для кнайпи. Галерея,кнайпа, галерея. Розмови про Лукашенко, Жадана, Білорусію, Львів, Жадана, літературу, життя. Про все і ні про що. Потрібно було заповнити час проведений в кнайпах, бо на вулиці було страшенно холодно. На відстані часу починаю пригадувати архітектурні елементи міста. Цісарський замок, який прислужився резиденцією Гітлера в часи другої світової. Зараз це обитель культури в Познані, але більш Крижаного архітектурного вирішення простору я не бачила. Дуже дивно там зараз бачити картини сучасних польських художників, які ніби "зайцями" пробралися в це примішення і чекають, поки їх вижене звідти охоронець. Ще біля того замку встановлена Уявна Меморіальна Таблиця "Тут стояв Він, коли ми познайомились". Про неї знає всього біля десятка людей на цілому світі, і тим паче вона прихована від очей перехожих. Тому не шукайте її на мапах, або у Вікіпедії. Ця таблиця живе тільки в пам,яті тісно пов,язаній з певним "познанськи" простором.
Чудова ренесансова Ратуша, побудована в середині XVI століття. Я так і не встигла побачити тих козликів, які о 12 годинні виїжджають з годинникової вежі. Навряд чи це хороший привід, щоб ще раз їхати в Познань...
Не знаю, чи це можна віднести до архітектурних родзинок міста, але урбаністичний пейзаж був би неповний без мостів. Звичайних залізних мостів, яких не так вже й багато у Познані, але під одним з яких я була. Складається враження, що той міст спеціально запроектували для андерграундних фотосетів. Не віистачало тільки модельок на обцасах і сліпучих спалахів від камер. Це в ідеалі, а в реалі це була підпільна кнайпа, куди можна було прийти зі своїм пивом, курити і насолоджуватись краєвидом.
Ніколи не мала особливих сентиментів до бібліотек, але Biblioteka Poznanskiego Towarzystwa Przyjaciół Nauk, з пам,ятником безсмертному Міцкевичу на подвір,ї, зруйнувала всі мої стереотипи. Пройшло більше 100 років, але складається враження ніби творчу атмосферу початку ХХ століття тут законсервували, і відкривають по одній банці вдень, щоб підтримувати клімат. Скільки геніальних думок було навіяно цією атмосферою. Можливо колись ми про них дізнаємось: "18 січня 2012 року в Познанській Бібліотеці на вулиці Мелжинскиего, будучи студенткою, пані N написала свою геніальну працю, яка змінила хід історії всіх гуманітарних науки". Хто його знає. Будете в Познані, не забудьте там підживитися натхненням. 
Повернення було швидким: запіканка, пиво, Друзі, вулиця, потяг, потяг, потяг, вроцлав. А все було далі, ніяким чином не стосується цього посту.

Один день из дневника Анатолия Васильева

Обязательное условие -
тебе должен нравиться персонаж
Мне в руки дали Дневник. И разрешили посмотреть только одну страницу с середины тетради. Я смогла распознать отрывки слов и незаконченные мысли, вырвав их из окружения и контекста. Примерно так я могу оценить один день присутствия на репетициях Анатолия Васильева, которые он проводил во Вроцлаве. Перед этим была длинная неделя подготовок. Перерыла интернет в поисках Васильева, но всегда  нападала только на след этого человека. Он отсутствовал в интервью, отсутствовал в Москве, отсутствовал в Школе Драматического Искусства, отсутствовал в театре. Его жизнь переместилась куда-то в Европу в закрытые театральные лаборатории, там где актеры проводят эксперименты не с телом, а с душой. Одна из таких лабораторий души была обустроена в Центре имени Ежи Гротовского во Вроцлаве с 17 октября по 11 ноября. Попала в Центр случайно: интуитивно шла вверх по лестнице, потому что видела там где-то шум и свет наверху. У актеров был перерыв, а вокруг доносились голоса, которые обсуждали что-то на английском, итальянском, испанском и русском языках. И все приехали учиться у Васильева. Чему?
Когда попадаешь в такое пространство, абсолютно не ожидаешь ничего от окружающих. Просто не знаешь, что ожидать, когда у тебя есть шанс дотронуться до живой легенды. Не хочу останавливается на том, как проходила репетиция, о чем говорили актеры и что они показывали, хотя этот процесс непосредственной работы актера и режиссера, есть наиболее интересный. Все равно "все, что я сказал, вы найдете в своей жизни, если постараетесь ее структурировать". Диалоги, которые могут относиться к другим людям, а могут просто быть произнесенными в присутствии этих людей. Поиск общей оси, на которой строится диалог. Умение слушать другого человека, а не пережидать его монолог. Такие элементарные вещи: когда их встречаешь в жизни, даже не задумываешься о том, что происходит. Васильев - теоретик театра, который все свои теории опирает на неопровержимых доказательствах, на жизни. Он и есть сама жизнь. А "акт искусства строится из элементов жизни, которые как молекулы собираются в произведение искусства". 
Самой шокирующей для меня тезой было его желание сразу же поломать то, что построил. Актер не должен работать на результат, потому что результат замораживает актера. Поломать машину результативности с болью и криком, со скрипом и грохотом, прямо посреди спектакля, но оставить жить эмоции, искусство. С Анатолием Васильевым наверное тяжело работать. Тяжело работать и ему с людьми. Тяжело в течении 3х недель шаг за шагом объяснять новеллы Чехова а в результате получить только уйму ненужных слов и криков. "Разве я вас этому научил? нет, я вас этому не учил. А если все, что я рассказывал, вы поняли так, то вообще не имеет смысла наша с вами робота". Для меня остается загадкой это тонкая ниточка связи между актером и режиссером. Когда видишь Анатолия Васильева в растерянности и разочаровании, понимаешь, что никто не застрахован от неудач. Для этого и есть лаборатории - только там мы можем экспериментировать с жизнью, контролируя размер, масштаб и следствия эксперимента. "Дайте мне лабораторию и я переверну мир", - писал Бруно Латур. "Если не знаешь, что делать дальше - остановись. Я всегда боялся этой остановки, этой пустоты, поэтому шел дальше и результат мне не нравился". Обязательное условие - тебе должно нравиться то, что ты делаешь.
Вроцлав, 6 ноябра 2011
Все цитаты привожу из личных  записей  с репетиции

Харків: архітектура, субкультури і комунізм

Потяг до Відкриттів переміг внутрішній супротив Ліні і я вирушила до Харкова. По дорозі додому вже обмірковувала великий і цікавий пост про індивідуальний досвід зіткнення з новим і невідомим. Але подальший маршрут (Харків-Кривий Ріг-Львів-Фортміссія-Львів) завадив моїм наполеонівським планам. Тому розповім найцікавіше.
Втіленням Харкова, як міста, зі складною інфраструктурою, трьома лініями метро та суцільними житловими масивами, для мене є ХАТОБ. Масивність та масовість цього елітарного осередку культури вражає. Він, як величезна коробка, нависає над вулицею і здається ще більш неповоротким. Коли знайома сказала, що це і є Оперний театр, в мене був культурний шок! Порівнюючи найкращі зразки європейської архітектури, які концентували свій досвід у найвеличніших архітектурних спорудах міста - театрах, мій шок тільки посилювався. До речі, архітектурний проект театру робили для Києва, але столиця відмовилась від Монстра. Коли я підійшла ближче, звикла до Тиску і Атмосфери, то зрозуміла, що не все так погано. Сходові алеї об,їздили скейтери, а у театральних "альтанках" при вході відбуваються вуличні бої з брейкденсу (потрапила на один з них). Задній фасад будівлі  пофарбували в білий для кінопоказів під відкритим небом. Природній рельєф галявини за ХАТОБом утворює майже точну копію грецьких амфітеатрів. Що стосується програми, то це незалежне кіно, переважно короткометражки, виконані студентами різних вузів, або режисерами-початківцями. Коли я десь у 22.00 підійшла до умовленого місця, то місця для преземлення власне й не було. Біля 500 студентів усіяли поле і вже налаштувалися на приємний вечір. Можу сказати, що імпреза користується попитом. Для бажаючих маю ссилку на фільми, представлені 25 червня.
Харків - це місто в якому нашарувалися царські традиції, втілені в Соборі Благовіщення, комуністична пропаганда площі Свободи (цей радянський аеродром до 1996 року був площею Дзержинського. Чому його перейменували, для мене залишилось загадкою, адже про Свободу там нічого не нагадує . Хіба що пам ятник Леніну, який крокує по повітрю на висоті 20 метрів, як Ісус по воді) і мій улюблений постмодерн ХАТОБу. Місто, яке має театр 19, муніципальну галерею, Гамлета, площу Бекетова, Жадана, Париж, Маєстро, АС, Куб, Корову, Харків, Пластилина, памятник закоханим, Дзеркальну струю, ринок Барабашова та багато іншого. І це тільки маленький перелік того, що я змогла загадати за 2 хвилини. Місто, яке спочатку відштовхує своїми розмірами, а потім тобі хочеться блукати там ночами в пошуках пригод.
P.S. На фото НЕ Харків:)

От материального к смысловому искусству

Рецензия на книгу
Кабаков, Илья. Три инсталляции.− Издательство «Ad Marginem», 2002.

Изобразительное искусство относится к пространственным видам искусства и поэтому его материальное воплощение кажется неизбежным. Но материя эта тоже может иметь весьма разнообразный характер. Даже больше: материя и цветовая гамма могут быть ключевыми фигурами в изобразительном искусстве. Автор всегда старался вывести каждый мазок, наполняя его смыслом в общей композиции. Материя и смысл в изобразительном искусстве были равнозначными понятиями, иногда даже с доминированием первого. Позднее абстракционисты отказываются наполнять смыслом композицию. Точнее они отказываются от композиции, как от ключевого носителя смыслов. Но от смысла не отказываются, но пытаются передать его в иной форме. Что же в таких обстоятельствах делает Илья Кабаков?
Тотальная инсталляция Ильи Кабакова – это тот же самый мир смыслов. Но эти смыслы переданы в «чистой форме». Илья Кабаков считает мир изобразительного искусства тесно связан с миром слова. И смотря на какой-то объект изобразительного искусства, мы стараемся осмыслить его, то есть перевести в слова, создать смысловые конструкиции (концепт), которые могут выражать себя только в виде языка. А если взять за основу теорию Гумбольдта про то, что культура человека зависит от структуры ее языка, то Илья Кабаков стает все более и более убедительным. Значит, человек маслит смысловыми структурами, которые выражают себя в языке. Когда он видит предмет изобразительного искусства, на уровне чувств он воспринимает цвет, структуру и форму изображения, а на смысловом уровне он пытается прочитать ее значение, то есть перевести картину в смысловые структуры (слова).
Collapse )